Головна / Новини / Славний ювілей Стопчатова

 

22 травня ґречна стопчатівська громада урочисто відзначає 600-річчя першої письмової згадки про своє село. З цієї нагоди доречно згадати основні віхи історії села та його відомих людей.

Летять над горами роки, немов лелеки в сяйві літа. Земля Стопчатова свята серцями нашими зігріта

Стопчатів — одне з мальовничих сіл галицького Підгір’я, що лежить на межі Гуцульщини і Покуття. Тож не дивно, що на його теренах люди селилися з давніх часів. Ще в 30-х роках минулого століття львівські археологи проводили у Стопчатові, неподалік від сусіднього Мишина, археологічні розкопки чотирьох курганів, під час яких виявили ряд цікавих знахідок, що відносяться до IV-V століть нашої ери. Виявлені пам’ятки свідчать, що територія Стопчатова тоді була заселена племенами карнів — предків білих хорватів, територія яких, як відомо, наприкінці X століття, під час правління київського князя Володимира, була включена до складу Київської Русі, згодом перебувала у складі Галицько-Волинського князівства, а в 1387 році опинилась у складі Польщі.

На початку XV століття на Косівщині з’явилось 13 нових сіл, серед них в 1416 році документально зафіксовано село Стопчатів. З аналізу документів про заснування тодішніх населених пунктів видно, що вони появлялися у місцях розташування соляних джерел. Це стосується Косова, Березова, Кутів, Пістиня, Стопчатова, Уторопів, Ключева, Мишина та інших населених пунктів.

Вкінці XIV, XV-XVI століттях більшість сіл Косівщини належала українській шляхті, роди якої беруть свій початок ще з князівських часів. Так, Березів був осередком української шляхти Березовських, Стопчатів — Стопчатівських, Спас-Демидицьких тощо. Решта сіл належала до королівських маєтків, які королі здавали в оренду польській шляхті. Так, наприкінці ХVІст. галицький староста С. Влодек орендував Стопчатів, а в 1610 році село було передано Матвію Яблоновському. На території Стопчатова в 1596 році було засновано поселення Влодків, яке згодом було перейменовано на Яблунів.

У своїх маєтках польська шляхта розвивала фільваркові господарства, запроваджувала панщину, вводила великі натуральні та грошові податки, які постійно зростали. Тож не дивно, що на початку XVI століття у Галичині зароджується антифеодальний опришківський рух, що тривав до середини XIX століття. Документи свідчать, що в 1711 році опришківський загін Івана Панчишина зі Стопчатова здійснив ряд сміливих нападів на шляхетські маєтки Коломийського повіту. Найвищого розмаху опришківський рух досягнув у 1738–1775 роках, коли його очолив вихідець з Печеніжина Олекса Довбуш, який мав широку підтримку в селах Косівщини. Одне зі шляхетських донесень 1744 року засвідчує, що «всі жителі Стопчатова є в порозумінні й союзі з опришками».

В 1749 році на лихварів у Стопчатові здійснив напад опришківський загін, очолюваний соратником О.Довбуша В.Баюраком. Згідно зі свідченнями мемуариста П.Ступницького, опришки нападали на село і в 1800 році.

В 1772–1918 роках Стопчатів, як і вся Галичина, перебував у складі Австрії (з 1867 р. — Австро-Угорщини). Істотних змін у політиці влади щодо жителів краю не відбулося. Але революційні події 1848 року призвели до скасування панщини. З нагоди цієї події наприкінці XIX століття жителі Стопчатова встановили пам’ятний хрест з відповідним написом, який неподалік від сільської школи зберігся до наших днів.

У той час в Галичині значно активізувався український національно-культурний рух, основним виразником якого була Головна Руська Рада у Львові. За її ініціативою, починаючи з літа 1850 року, серед жителів Галичини було розпочато збір коштів на Народний дім у Львові. Кілька років тому нам пощастило виявити серед документів церкви Св. Параскеви в Стопчатові список жертводавців парафії на Народний дім у Львові. Тоді 22 жителі села зібрали понад 36 ринських, а в Яблунові для цієї мети з коляди було зібрано понад 11 ринських. Це свідчить про те, що наші предки на зорі національно-культурного відродження краю проявили високу громадянську позицію.

Після запровадження в Австро-Угорщині в 1867 році конституційного ладу галицькі українці могли відносно вільно розвивати своє політичне та культурне життя, незважаючи на опір поляків та москвофілів. У грудні 1868 році у Львові було створено товариство «Просвіта», яке проводило освітню роботу серед народу та оживило його культурне життя, створювало по селах читальні.

Читальню «Просвіти» в Стопчатові було урочисто відкрито 24 липня 1892 року. її членами тоді стали 40 жителів села, а очолив її священик Альфред Сіменович. Пізніше її очолювали священики Микола Січинський, Володимир Стефанович, Теодор Трач. До речі, М.Січинський в 1883–1894 роках був активним послом Галицького крайового сейму, який, як стверджували сучасники, був «побіч посла Романчука найповажнішою силою парламентарною, з котрою числилися і свої і противники». В 1893 році він взяв участь в урочистому перепохованні праху члена «Руської трійці» Маркіяна Шашкевича на Личаківському цвинтарі у Львові. Дочка М.Січинського Климентина Авдикович заснувала «Першу українську фабрику цукорків «Фортуна нова» (1922–1939рр.). Спадкоємцем традицій згаданої фабрики зараз є широко відома львівська кондитерська фірма «Світоч».

У міжвоєнний період у Стопчатові, за активною участю вихідця із села архітектора Івана Боднарука було споруджено Народний дім. Тут розмістились читальня «Просвіти», а також, осередки товариств «Сокіл», «Луг» і «Каменярі». При Народному домі діяв мішаний хор, диригентом якого був Юрій Чукур із сусідньої Ковалівки.

В 1928–1939 роках читальню «Просвіти» очолював священик Корнель Бахталовський. її членами тоді були понад 70 жителів села. Активно діяв театральний гурток під керівництвом Василя Бейсюка. З літа 1936 року в долішньому кутку Стопчатова діяла нова читальня «Просвіти» імені М. Грушевського.

СТОПЧАТІВ

В моїм Стопчатові нові сади ростуть,
Нові хати, нові родини й покоління,
Хоч тут історія текла, як люта ртуть,
Не знищила мого духовного коріння.
Я народився тут і вже не відведу
За обрії чужі мого життя кордони.
Заснути б я хотів у батьковім саду
І чути, як гудуть вісні церковні дзвони.
Не прошу, не прийму повторного життя,
Та встати б я хотів лише на мить єдину,
Щоб глянути, чи йде стопчатівське дитя
Молитися в мій храм за вільну Україну.

Дмитро Павличко.

Майже за 600-річну свою історію село Стопчатів пережило багато радісних і трагічних подій. Та особливо складним виявилось XX століття, впродовж якого в Галичині майже десять разів змінювалась влада. Жителі села пережили дві світових війни, брали активну участь у боротьбі за відновлення Української держави, зазнавали переслідувань з боку окупаційних режимів.

В 1914–1919 роках у лавах січових стрільців та в Українській Галицькій армії воювали уродженці Стопчатова Петро Бейсюк, Микола Вовкунець, Микола Дмитрук, Альфред Козак, Михайло Полюк, Василь Скригунець та інші. Останній, до речі, продовжував боротьбу за незалежність України в 1942–1949 роках — в лавах УПА. Він тоді був широковідомий як сотенний Гамалія. Серед повстанців УПА були також вихідці зі Стопчатова: Зенон Бахталовський, Микола Боєчко, Юрій Григорчак, Іван Долішняк, Василь Ковалишин, брати Дмитро, Іван та Микола Котлярчуки та інші.

За підтримку національно-визвольної боротьби 16 родин зі Стопчатова були вивезені до Сибіру, а понад 250 селян зазнали репресій. Брат Дмитра Павличка Петро загинув від рук німецьких окупантів. Багато вихідців із села захищали і захищають Україну в наш непростий час, за що їм велика шана і подяка.

На непростих шляхах історії нашого краю розгубилось багато подій та імен односельців, але ті, що вціліли, несуть нам і нащадкам відомості про тих вихідців зі Стопчатова, які залишили більш або менш помітний слід в Історії села та краю. У міжвоєнні роки XX ст. проявив себе як поет і громадсько-культурний діяч Петро Заячук. В 1938 він видав у Коломиї збірку своїх поезій у вигляді літературного альманаху «Сонце землі». Готував також наукові поради селянам про садівництво «Помологію».

Вихідцем зі Стопчатова є ві домий поет, перекладач, літературознавець, громадсько-політичний і культурний діяч, лауреат Шевченківської премії, один з авторів Акта про державну незалежність України, Герой України Дмитро Павличко. Він — автор більше тридцяти поетичних збірок, зокрема «Гранослов», «Сонети подільської осені», «Спіраль», «Поеми і притчі», «Покаяльні псалми», «Ностальгія» та інших. Він також є автором сценаріїв художніх фільмів «Сон» і «Захар Беркут», ряду відомих пісенних текстів, зокрема у співдружності з композитором О.Білашем: «Впали роси на покоси», «Пісня про Україну», «Явір і яворина», «Я стужився, мила, за тобою», «Дзвенить у зорях небо чисте». Пісня «Два кольори», написана поетом 1964 року, стала народною.

В 1997–2007 роках проживала в Стопчатові поетеса Любов Яворська. По лінії тата тісні родинні зв’язки з селом має іванофранківська поетеса Неоніла Стефурак.

У післявоєнні роки уродженець Стопчатова архітектор Іван Боднарук став гідним продовжувачем справи галицького архітектора кінця XIX — початку XX століть Івана Левинського щодо використання «гуцульського колориту» в українській архітектурі. За його проектами споруджено літній кінотеатр у Коломиї, ресторан «Гуцульщина» та турбазу «Гуцульщина» в Яремчі, бази відпочинку в Підлютому на Рожнятівщині, лісництво в Старій Гуті на Богородчанщині тощо.

Всебічно обдарованою особистістю є вихідець зі Стопчатова Микола Котлярчук, який зараз живе у сусідньому селі Ковалівка, де нещодавно, 14 травня, відзначив своє 80-річчя. Він — автор майже 50 портретів діячів культури України, близько 100 олійних картин, понад 60 пісень і понад 20 колядок і щедрівок. За його ескізами в Ковалівці відновлено символічну могилу «Полеглим за волю України» та зведено пагорб-каплицю воїнам УПА.

В царині музичного мистецтва добре зарекомендував себе в післявоєнні роки викладач музики, диригент і громадський діяч Михайло Ясінський. Ряд вихідців зі Стопчатова в цей час добре заявили про себе в різних галузях науки. Так, у галузі нафтової геології Прикарпаття і Карпат відомим дослідником був Любомир Григорчак. У царині медичної науки успішно працюють Василь Заячук та Ілля Заячук, а професор Дмитро Заячук має вагомі здобутки у фізиці.

В селі тривалий час проживав гончар Василь Кахнікевич, який був нащадком і продовжувачем традицій відомих коломийських кераміків Кахнікевичів і Білоскурських. Гончарні традиції родини зараз продовжують його дочки Марія і Надія, які живуть у місті Коломиї.

Багато стопчатівських жінок вміють ткати килими та вишивати. Понад двадцять років займається вишиванням Марія Боднарук з донькою Марією і внучкою Іванкою. А Мирослав і Тарас Дмитруки займаються різьбою по дереву, виготовленням сувенірів. У II половині XX — на початку XXI століть чимало випускників Стопчатівської школи здобули вищу освіту і стали педагогами, лікарями, інженерами та спеціалістами багатьох інших професій.

Різдво з його неодмінними «вертепами», «Маланка» та великодні гаївки — є найкращими спогадами мого стопчатівського дитинства. Сільська громада зобов’язана берегти і примножувати народні традиції, звичаї і обряди, щоб зберегти їх для майбутніх поколінь.

Час пливе неймовірно швидко. І ось вже виповнюється 50 років, як ми — випускники стопчатівської восьмирічної школи — пішли в непросту життєву мандрівку. Тож вітаю дорогих однокласників з цією приємною датою, а всіх шановних односельців зі славним 600-річним ювілеєм нашого мальовничого вічномолодого гуцульського села Стопчатова.

Добра вам і щастя!

Василь Бурдуланюк,
доцент кафедри історії України Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

«Гуцульський край», №19, 20.05.2016 року

 

Share This

 
 

Коментувати

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *